Як умру, то поховайте
Мене на могилі
Серед степу широкого
На Вкраїні милій,
Щоб лани широкополі,
І Дніпро, і кручі
Було видно, було чути,
Як реве ревучий.
Як понесе з України
У синєє море
Кров ворожу... отойді я
І лани і гори —
Все покину, і полину
До самого Бога
Молитися... а до того
Я не знаю Бога.
Поховайте та вставайте,
Кайдани порвіте
І вражою злою кров’ю
Волю окропіте.
І мене в сем’ї великій,
В сем’ї вольній, новій,
Не забудьте пом’янути
Незлим тихим словом.

***********

Минають дні, минають ночі,

Минає літо, шелестить

Пожовкле листя, гаснуть очі,

Заснули думи, серце спить,

І все заснуло, і не знаю,

Чи я живу, чи доживаю,

Чи так по світу волочусь,

Бо вже не плачу й не сміюсь...

Доле, де ти! Доле, де ти?

Нема ніякої,

Коли доброї жаль, Боже,

То дай злої, злої!

Не дай спати ходячому,

Серцем замирати

І гнилою колодою

По світу валятись.

А дай жити, серцем жити

І людей любити,

А коли ні... то проклинать

І світ запалити!

Страшно впасти у кайдани,

Умирать в неволі,

А ще гірше — спати, спати

І спати на волі,

І заснути навік-віки,

І сліду не кинуть

Ніякого, однаково,

Чи жив, чи загинув!

Доле, де ти, доле, де ти?

Нема ніякої!

Коли доброї жаль, Боже,

То дай злої! злої!

***********

Ой три шляхи широкії

Докупи зійшлися.

На чужину з України

Брати розійшлися.

Покинули стару матір.

Той жінку покинув,

А той сестру. А найменший —

Молоду дівчину.

Посадила стара мати

Три ясени в полі.

А невістка посадила

Високу тополю.

Три явори посадила

Сестра при долині...

А дівчина заручена —

Червону калину.

Не прийнялись три ясени,

Тополя всихала,

Повсихали три явори,

Калина зов’яла.

Не вертаються три брати.

Плаче стара мати,

Плаче жінка з діточками

В нетопленій хаті.

Сестра плаче, йде шукати

Братів на чужину...

А дівчину заручену

Кладуть в домовину.

Не вертаються три брати,

По світу блукають,

А три шляхи широкії

Терном заростають.

***********

— Чого ти ходиш на могилу? —

Насилу мати говорила. —

Чого ти плачеш, ідучи,

Чому не спиш ти уночі,

Моя голубко сизокрила? —

— Так, мамо, так. — І знов ходила,

А мати плакала, ждучи.

Не сон-трава на могилі

Вночі процвітає.

То дівчина заручена

Калину сажає,

І сльозами поливає,

І Господа просить,

Щоб послав він дощі вночі

І дрібнії роси. /15/

Щоб калина прийнялася,

Розпустила віти.

— Може, пташкою прилине

Милий з того світа.

Зов’ю йому кубелечко,

І сама прилину,

І будемо щебетати

З милим на калині.

Будем плакать, щебетати,

Тихо розмовляти,

Будем вкупочці уранці

На той світ літати.

І калина прийнялася,

Віти розпустила.

І три літа на могилу

Дівчина ходила.

На четверте... Не сон-трава

Вночі процвітає,

То дівчина з калиною

Плаче, розмовляє:

— Широкая, високая

Калино моя,

Не водою до схід-сонця

Поливаная.

Широкії ріки-сльози

Тебе полили,

Їх славою лукавою

Люде понесли.

Зневажають подруженьки

Подругу свою,

Зневажають червоную

Калину мою.

Повий мою головоньку,

Росою умий.

І вітами широкими

Од сонця закрий.

Вранці найдуть мене люде,

Мене осміють,

Широкії твої віти

Діти обірвуть. —

Вранці-рано на калині

Пташка щебетала,

Під калиною дівчина

Спала, не вставала. /16/

Утомилось молодеє,

Навіки спочило...

Вставало сонце з-за могили,

Раділи люде, встаючи.

А мати й спати не лягала,

Дочку вечерять дожидала

І тяжко плакала, ждучи.

***********

«Не кидай матері», — казали,

А ти покинула, втекла,

Шукала мати — не найшла,

Та вже й шукати перестала,

Умерла, плачучи. Давно

Не чуть нікого, де ти гралась,

Собака десь помандрувала,

І в хаті вибито вікно.

В садочку темному ягнята

Удень пасуться. А вночі

Віщують сови та сичі

І не дають сосідям спати. /14/

І твій барвіночок хрещатий

Заріс богилою, ждучи

Тебе не квітчану. І в гаї

Ставочок чистий висихає,

Де ти купалася колись.

І гай сумує, похиливсь.

У гаї пташка не співає —

Й її з собою занесла,

В яру криниця завалилась,

Верба усохла, похилилась,

І стежечка, де ти ходила,

Колючим терном поросла.

Куда полинула, де ділась?

До кого ти перелетіла?

В чужій землі, в чужій сем’ї

Кого ти радуєш? До кого,

До кого руки приросли?

Віщує серце, що в палатах

Ти розкошуєш, і не жаль

Тобі покинутої хати...

Благаю Бога, щоб печаль

Тебе довіку не збудила,

Щоб у палатах не найшла...

Щоб Бога ти не осудила

І матері не прокляла.

***********

Мені однаково, чи буду

Я жить в Україні, чи ні.

Чи хто згадає, чи забуде

Мене в снігу на чужині —

Однаковісінько мені.

В неволі виріс між чужими

І, неоплаканий своїми,

В неволі, плачучи, умру.

І все з собою заберу,

Малого сліду не покину

На нашій славній Україні,

На нашій — не своїй землі.

І не пом’яне батько з сином,

Не скаже синові: — Молись,

Молися, сину, за Вкраїну

Його замучили колись. —

Мені однаково, чи буде

Той син молитися, чи ні...

Та неоднаково мені,

Як Україну злії люде

Присплять, лукаві, і в огні

Її, окраденую, збудять...

Ох, не однаково мені.

***********

«Породила мене мати

В високих палатах

Та й понесла серед ночі

У Дніпрі скупати.

Купаючи, розмовляла

Зо мною, малою:

«Пливи, пливи, моя доню,

Дніпром за водою.

Та випливи русалкою

Завтра серед ночі,

А я вийду гуляти з ним,

А ти й залоскочеш.

Залоскочи, моє серце,

Нехай не сміється

Надо мною, молодою,

Нехай п’є-уп’ється

Не моїми кров-сльозами —

Синьою водою

Дніпровою. Нехай собі

Гуляє з дочкою.

Пливи ж, моя єдиная.

Хвилі! мої хвилі!

Привітайте русалоньку...» —

Та й заголосила,

Та й побігла. А я собі

Плила за водою,

Поки сестри не зостріли,

Не взяли з собою.

Уже з тиждень, як росту я,

З сестрами гуляю

Опівночі. Та з будинку

Батька виглядаю. /377/

А може, вже поєдналась

З паном у палатах?

Може, знову розкошує

Моя грішна мати?» —

Та й замовкла русалочка,

В Дніпро поринула,

Мов пліточка. А лозина

Тихо похитнулась.

Вийшла мати погуляти,

Не спиться в палатах.

Пана Яна нема дома,

Ні з ким розмовляти.

А як прийшла до берега,

То й дочку згадала,

І згадала, як купала

І як примовляла.

Та й байдуже. Пішла собі

У палати спати.

Та не дійшла, довелося

В Дніпрі ночувати.

І незчулась, як зуспіли

Дніпрові дівчата —

Та до неї, ухопили,

Та й ну з нею гратись,

Радісінькі, що піймали,

Грались, лоскотали,

Поки в вершу не запхали...

Та й зареготались.

Одна тілько русалонька

Не зареготалась.

***********

«За що мене, як росла я,

Люде не любили?

За що мене, як виросла,

Молодую вбили?

За що вони тепер мене

В палатах вітають,

Царівною називають,

Очей не спускають

З мого цвіту? Дивуються,

Не знають, де діти!

Скажи мені, мій братику,

Королевий Цвіте!»

«Я не знаю, моя сестро».

І Цвіт Королевий

Схилив свою головоньку

Червоно-рожеву

До білого пониклого

Личенька Лілеї.

І заплакала Лілея

Росою-сльозою...

Заплакала і сказала:

«Брате мій, з тобою

Ми давно вже кохаємось,

А я й не сказала,

Як була я людиною,

Як я мордувалась.

Моя мати... чого вона,

Вона все журилась

І на мене, на дитину,

Дивилась, дивилась

І плакала? Я не знаю, /374/

Мій брате єдиний!

Хто їй лихо заподіяв?

Я була дитина,

Я гралася, забавлялась,

А вона все в’яла,

Та нашого злого пана

Кляла-проклинала.

Та й умерла. А мене пан

Взяв догодувати.

Я виросла, викохалась

У білих палатах.

Я не знала, що байстря я,

Що його дитина.

Пан поїхав десь далеко,

А мене покинув.

І прокляли його люде,

Будинок спалили...

А мене, не знаю за що,

Убити не вбили,

Тілько мої довгі коси

Остригли, накрили

Острижену ганчіркою.

Та ще й реготались.

Жиди навіть нечистії

На мене плювали.

Отаке-то, мій братику,

Було мені в світі.

Молодого, короткого

Не дали дожити

Люде віку. Я умерла

Зимою під тином,

А весною процвіла я

Цвітом при долині,

Цвітом білим, як сніг, білим!

Аж гай звеселила.

Зимою люде... Боже мій!

В хату не пустили.

А весною, мов на диво,

На мене дивились.

А дівчата заквітчались

І почали звати

Лілеєю-снігоцвітом;

І я процвітати

Стала в гаї, і в теплиці, /375/

І в білих палатах.

Скажи ж мені, мій братику,

Королевий Цвіте,

Нащо мене Бог поставив

Цвітом на сім світі?

Щоб людей я веселила,

Тих самих, що вбили

Мене й матір?.. Милосердий

Святий Боже милий!»

І заплакала Лілея,

А Цвіт Королевий

Схилив свою головоньку

Червоно-рожеву

На білеє пониклеє

Личенько Лілеї.

***********

1

Блаженний муж на лукаву

Не вступає раду,

І не стане на путь злого,

І з лютим не сяде.

А в законі Господньому

Серце його й воля

Навчається, і стане він,

Як на добрім полі

Над водою посажене

Древо зеленіє,

Плодом вкрите. Так і муж той

В добрі своїм спіє,

А лукавих, нечестивих

І слід пропадає,

Як той попіл над землею

Вітер розмахає.

І не встануть з праведними

Злії з домовини,

Діла добрих оновляться,

Діла злих загинуть.

12

Чи Ти мене, Боже милий,

Навік забуваєш,

Одвертаєш лице Своє,

Мене покидаєш?

Доки буду мучить душу

І серцем боліти?

Доки буде ворог лютий

На мене дивитись

І сміятись!.. Спаси мене, /359/

Спаси мою душу,

Да не скаже хитрий ворог:

«Я його подужав».

І всі злії посміяться,

Як упаду в руки,

В руки вражі, спаси мене

Од лютої муки.

Спаси мене, помолюся

І воспою знову

Твої блага чистим серцем,

Псалмом тихим, новим.

43

Боже, нашими ушима

Чули Твою славу,

І діди нам розказують

Про давні кроваві

Тії літа: як рукою

Твердою Своєю

Розв’язав Ти наші руки

І покрив землею

Трупи ворожі. І силу

Твою восхвалили

Твої люде і в покої,

В добрі одпочили,

Славя Господа!.. А нині!..

Покрив єси знову

Срамотою свої люди,

І вороги нові

Розкрадають, як овець, нас

І жеруть!.. Без плати

І без ціни оддав єси

Ворогам проклятим.

Покинув нас на сміх людям,

В наругу сусідям,

Покинув нас, яко в притчу

Нерозумним людям.

І кивають, сміючися,

На нас головами,

І всякий день перед нами

Стид наш перед нами.

Окрадені, замучені, /360/

В путах умираєм,

Не молимось чужим богам,

А Тебе благаєм:

Поможи нам, ізбави нас

Вражої наруги,

Поборов Ти першу силу,

Побори ж і другу,

Ще лютішу!.. Встань же, Боже,

Вскую будеш спати,

Од сльоз наших одвертатись,

Скорби забувати!

Смирилася душа наша,

Жить тяжко в оковах!

Встань же, Боже, поможи нам

Встать на ката знову.

52

Пребезумний в серці скаже,

Що Бога немає,

В беззаконії мерзіє,

Не творить благая.

А Бог дивиться, чи є ще

Взискающий Бога.

Нема добретворящого,

Нема ні одного.

Коли вони, неситії

Гріхами, дознають?

Їдять люди замість хліба,

Бога не згадають,

Там бояться, лякаються,

Де страху й не буде.

Так самі себе бояться

Лукавії люде.

Хто ж пошле нам спасеніє,

Верне добру долю?

Колись Бог нам верне волю,

Розіб’є неволю.

Восхвалимо Тебе, Боже,

Хваленієм всяким;

Возрадується Ізраїль

І святий Іаков. /361/

53

Боже, спаси, суди мене

Ти по Своїй волі.

Молюсь, Господи, внуши їм

Уст моїх глаголи.

Бо на душу мою встали

Сильнії чужії,

Не зрять Бога над собою,

Не знають, що діють.

А Бог мені помагає,

Мене заступає

І їм правдою Своєю

Вертає їх злая.

Помолюся Господеві

Серцем одиноким

І на злих моїх погляну

Незлим моїм оком.

81

Меж царями-судіями

На раді великій

Став земних владик судити

Небесний Владика.

«Доколи будете стяжати

І кров невинну розливать

Людей убогих? а багатим

Судом лукавим помагать?

Вдові убогій поможіте,

Не осудіте сироти

І виведіть із тісноти

На волю тихих, заступіте

Од рук неситих». Не хотять

Познать, розбити тьму неволі,

І всує Господа глаголи,

І всує плачеться земля.

Царі, раби — однакові

Сини перед Богом,

І ви вмрете, як і князь ваш

І ваш раб убогий.

Встань же, Боже, суди землю

І судей лукавих.

На всім світі Твоя правда.

І воля, і слава. /362/

93

Господь Бог лихих карає —

Душа моя знає.

Встань же, Боже, Твою славу

Гордий зневажає.

Вознесися над землею

Високо, високо,

Закрий славою Своєю

Сліпе горде око.

Доки, Господи, лукаві

Хваляться, доколи

Неправдою? Твої люди

Во тьмі і неволі

Закували... Добро Твоє

Кров’ю потопили,

Зарізали прохожого,

Вдову задавили

І сказали: «Не зрить Господь,

Ніже теє знає».

Умудрітесь, немудрії,

Хто світ оглядає,

Той і серце ваше знає

І думи лукаві.

Дивітеся ділам Його,

Його вічній славі.

Благо тому, кого Господь

Карає меж нами,

Не допуска, поки злому

Ізриється яма.

Господь любить свої люди,

Любить, не оставить,

Дожидає, поки правда

Перед ними стане.

Хто б спас мене од лукавих

І діющих злая?

Якби не Бог поміг мені,

То душа б живая

Во тьмі ада потонула,

Проклялась на світі.

Ти, Господи, помагаєш

По землі ходити.

Ти радуєш мою душу

І серце врачуєш, /363/

І пребудет Твоя воля

І труд Твій не всує.

Вловлять душу праведничу,

Кров добру осудять.

Мені Господь пристанище,

Заступником буде,

І воздасть їм за діла їх

Кроваві, лукаві,

Погубить їх, і їх слава

Стане їм в неславу.

132

Чи є що краще, лучше в світі,

Як укупі жити,

Братам добрим добро певне

Пожить, не ділити?

Яко миро добровонне

З голови честної

На бороду Аароню

Спадає росою

І на шитії омети

Ризи дорогої;

Або роси Єрмонськії

На святії гори

Високії Сіонськії

Спадають і творять

Добро тварям земнородним,

І землі, і людям, —

Отак братів благих своїх

Господь не забуде,

Воцариться в дому тихім,

В сім’ї тій великій,

І пошле їм добру долю

Од віка довіка.

136

На ріках круг Вавилона,

Під вербами в полі,

Сиділи ми і плакали

В далекій неволі

І на вербах повішали

Органи глухії, /364/

І нам стали сміятися

Едомляне злії:

«Розкажіть нам пісню вашу,

Може, й ми заплачем.

Або нашу заспівайте,

Невольники наші».

Якої ж ми заспіваєм?..

На чужому полі

Не співають веселої

В далекій неволі.

І коли тебе забуду,

Ієрусалиме,

Забвен буду, покинутий

Рабом на чужині.

І язик мій оніміє,

Висохне, лукавий,

Як забуду пом’янути

Тебе, наша славо.

І Господь наш вас пом’яне,

Едомськії діти,

Як кричали ви: «Руйнуйте,

Руйнуйте, паліте

Сіон святий!» Вавилоня

Дщере окаянна!

Блаженний той, хто заплатить

За твої кайдани!

Блажен! блажен! Тебе, злая,

В радості застане

І розіб’є дітей твоїх

О холодний камень.

149

Псалом новий Господеві

І новую славу

Воспоєм честним собором,

Серцем нелукавим;

Во псалтирі і тимпані

Воспоєм благая,

Яко Бог кара неправих,

Правим помагає.

Преподобнії во славі

І на тихих ложах /365/

Радуються, славословлять,

Хвалять ім’я Боже,

І мечі в руках їх добрі,

Острі обоюду,

На отмщеніє язикам

І в науку людям.

Окують царей неситих

В залізниє пута

І їх славних оковами

Ручними окрутять,

І осудять губителей

Судом своїм правим.

І вовіки стане слава,

Преподобним слава.

***********

І МЕРТВИМ, І ЖИВИМ, І НЕНАРОЖДЕННИМ ЗЕМЛЯКАМ МОЇМ В УКРАЙНІ І НЕ В УКРАЙНІ МОЄ ДРУЖНЄЄ ПОСЛАНІЄ

Аще кто речетъ, яко люблю Бога, а брата своего ненавидитъ, ложь есть.

Соборное послание Иоанна. Глава 4, с. 20

І смеркає, і світає,

День божий минає,

І знову люд потомлений,

І все спочиває.

Тілько я, мов окаянний,

І день і ніч плачу

На розпуттях велелюдних,

І ніхто не бачить,

І не бачить, і не знає —

Оглухли, не чують;

Кайданами міняються,

Правдою торгують.

І Господа зневажають,

Людей запрягають

В тяжкі ярма. Орють лихо,

Лихом засівають,

А що вродить? побачите,

Які будуть жни́ва!

Схаменіться, недолюди,

Діти юродиві!

Подивіться на рай тихий,

На свою країну,

Полюбіте щирим серцем

Велику руїну,

Розкуйтеся, братайтеся,

У чужому краю

Не шукайте, не питайте

Того, що немає

І на небі, а не тілько

На чужому полі.

В своїй хаті своя й правда,

І сила, і воля. /349/

Нема на світі України,

Немає другого Дніпра,

А ви претеся на чужину

Шукати доброго добра,

Добра святого. Волі! волі!

Братерства братнього! Найшли,

Несли, несли з чужого поля

І в Україну принесли

Великих слов велику силу,

Та й більш нічого. Кричите,

Що Бог создав вас не на те,

Щоб ви неправді поклонились!..

І хилитесь, як і хилились!

І знову шкуру дерете

З братів незрящих, гречкосіїв,

І сонця-правди дозрівать

В німецькі землі, не чужії,

Претеся знову!.. Якби взять

І всю мізерію з собою,

Дідами крадене добро,

Тойді оставсь би сиротою

З святими горами Дніпро!

Ох, якби те сталось, щоб ви не вертались,

Щоб там і здихали, де ви поросли!

Не плакали б діти, мати б не ридала,

Не чули б у Бога вашої хули.

І сонце не гріло б смердячого гною

На чистій, широкій, на вольній землі.

І люди б не знали, що ви за орли,

І не покивали б на вас головою.

Схаменіться! будьте люди,

Бо лихо вам буде.

Розкуються незабаром

Заковані люде,

Настане суд, заговорять

І Дніпро, і гори!

І потече сторіками

Кров у синє море

Дітей ваших... і не буде

Кому помагати.

Одцурається брат брата

І дитини мати.

І дим хмарою заступить /350/

Сонце перед вами,

І навіки прокленетесь

Своїми синами!

Умийтеся! образ Божий

Багном не скверніте.

Не дуріте дітей ваших,

Що вони на світі

На те тілько, щоб панувать...

Бо невчене око

Загляне їм в саму душу

Глибоко! глибоко!

Дознаються небожата,

Чия на вас шкура,

Та й засядуть, і премудрих

Немудрі одурять!

Якби ви вчились так, як треба,

То й мудрость би була своя.

А то залізете на небо:

«І ми не ми, і я не я,

І все те бачив, і все знаю,

Нема ні пекла, ані Раю.

Немає й Бога, тілько я!

Та куций німець узловатий,

А більш нікого!..» — «Добре, брате,

Що ж ти такеє?»

«Нехай скаже

Німець. Ми не знаєм».

Отак-то ви навчаєтесь

У чужому краю!

Німець скаже: «Ви моголи».

«Моголи! моголи!»

Золотого Тамерлана

Онучата голі.

Німець скаже: «Ви слав’яне».

«Слав’яне! слав’яне!»

Славних прадідів великих

Правнуки погані!

І Коллара читаєте

З усієї сили,

І Шафарика, і Ганка,

І в слав’янофіли

Так і претесь... І всі мови

Слав’янського люду — /351/

Всі знаєте. А своєї

Дас[т]ьбі... Колись будем

І по-своєму глаголать,

Як німець покаже

Та до того й історію

Нашу нам розкаже, —

Отойді ми заходимось!..

Добре заходились

По німецькому показу

І заговорили

Так, що й німець не второпа,

Учитель великий,

А не те, щоб прості люде.

А ґвалту! а крику!

«І гармонія, і сила,

Музика та й годі.

А історія!.. поема

Вольного народа!

Що ті римляне убогі!

Чортзна-що — не Брути!

У нас Брути! і Коклеси!

Славні, незабуті!

У нас воля виростала,

Дніпром умивалась,

У голови гори слала,

Степом укривалась!»

Кров’ю вона умивалась,

А спала на купах,

На козацьких вольних трупах,

Окрадених трупах!

Подивіться лишень добре,

Прочитайте знову

Тую славу. Та читайте

Од слова до слова,

Не минайте ані титли,

Ніже тії коми,

Все розберіть... та й спитайте

Тойді себе: що ми?..

Чиї сини? яких батьків?

Ким? за що закуті?..

То й побачите, що ось що

Ваші славні Брути:

Раби, подножки, грязь Москви,

Варшавське сміття — ваші пани /352/

Ясновельможнії гетьмани.

Чого ж ви чванитеся, ви!

Сини сердешної Украйни!

Що добре ходите в ярмі,

Ще лучше, як батьки ходили.

Не чваньтесь, з вас деруть ремінь,

А з їх, бувало, й лій топили.

Може, чванитесь, що братство

Віру заступило.

Що Синопом, Трапезондом

Галушки варило.

Правда!.. правда, наїдались.

А вам тепер вадить.

І на Січі мудрий німець

Картопельку садить,

А ви її купуєте,

Їсте на здоров’я

Та славите Запорожжя.

А чиєю кров’ю

Ота земля напоєна,

Що картопля родить, —

Вам байдуже. Аби добра

Була для городу!

А чванитесь, що ми Польщу

Колись завалили!..

Правда ваша: Польща впала,

Та й вас роздавила!

Так от як кров свою лили

Батьки за Москву і Варшаву,

І вам, синам, передали

Свої кайдани, свою славу!

Доборолась Україна

До самого краю.

Гірше ляха свої діти

Її розпинають.

Заміс[т]ь пива праведную

Кров із ребер точать.

Просвітити, кажуть, хочуть

Материні очі

Современними огнями.

Повести за віком,

За німцями, недоріку, /353/

Сліпую каліку.

Добре, ведіть, показуйте,

Нехай стара мати

Навчається, як дітей тих

Нових доглядати.

Показуйте!.. за науку,

Не турбуйтесь, буде

Материна добра плата.

Розпадеться луда

На очах ваших неситих,

Побачите славу,

Живу славу дідів своїх

І батьків лукавих.

Не дуріте самі себе,

Учітесь, читайте,

І чужому научайтесь,

Й свого не цурайтесь.

Бо хто матір забуває,

Того Бог карає,

Того діти цураються,

В хату не пускають.

Чужі люди проганяють,

І немає злому

На всій землі безконечній

Веселого дому.

Я ридаю, як згадаю

Діла незабуті

Дідів наших. Тяжкі діла!

Якби їх забути,

Я оддав би веселого

Віку половину.

Отака-то наша слава,

Слава України.

Отак і ви прочитай[те],

Щоб не сонним снились

Всі неправди, щоб розкрились

Високі могили

Перед вашими очима,

Щоб ви розпитали

Мучеників, кого, коли,

За що розпинали!

Обніміте ж, брати мої,

Найменшого брата —

Нехай мати усміхнеться, /354/

Заплакана мати.

Благословить дітей своїх

Твердими руками

І діточок поцілує

Вольними устами.

І забудеться срамотня

Давняя година,

І оживе добра слава,

Слава України,

І світ ясний, невечерній

Тихо засіяє...

Обніміться ж, брати мої.

Молю вас, благаю!

***********

Искреннему моему Якову де Бальмену

Кто дастъ гла†моЂй воду,

И очесЂмъ моимъ источникъ слЂзъ,

И плачуся и день и нощь о побиЂнныхъ...

Иеремии. Глава 9, стих 1.

За горами гори, хмарою повиті,

Засіяні горем, кровію политі.

Споконвіку Прометея

Там орел карає,

Що день божий добрі ребра

Й серце розбиває.

Розбиває, та не вип’є

Живущої крові —

Воно знову оживає

І сміється знову.

Не вмирає душа наша,

Не вмирає воля.

І неситий не виоре

На дні моря поле.

Не скує душі живої

І слова живого.

Не понесе слави Бога,

Великого Бога.

Не нам на прю з Тобою стати!

Не нам діла Твої судить!

Нам тілько плакать, плакать, плакать

І хліб насущний замісить

Кровавим потом і сльозами.

Кати згнущаються над нами,

А правда наша п’яна спить.

Коли вона прокинеться?

Коли одпочити

Ляжеш, Боже, утомлений?

І нам даси жити!

Ми віруєм Твоїй силі

І духу живому. /344/

Встане правда! встане воля!

І Тобі одному

Помоляться всі язики

Вовіки і віки.

А поки що течуть ріки,

Кровавії ріки!

За го́рами гори, хмарою повиті,

Засіяні горем, кровію политі.

Отам-то милостивії ми

Ненагодовану і голу

Застукали сердешну волю

Та й цькуємо. Лягло костьми

Людей муштрованих чимало.

А сльоз, а крові? Напоїть

Всіх імператорів би стало

З дітьми і внуками, втопить

В сльозах удов’їх. А дівочих,

Пролитих тайно серед ночі!

А матерних гарячих сльоз!

А батькових старих, кровавих,

Не ріки — море розлилось,

Огненне море! Слава! Слава!

Хортам, і гончим, і псарям,

І нашим батюшкам-царям

Слава.

І вам слава, сині гори,

Кригою окуті.

І вам, лицарі великі,

Богом не забуті.

Борітеся — поборете,

Вам Бог помагає!

За вас правда, за вас слава

І воля святая!

Чурек і сакля — все твоє,

Воно не прошене, не дане,

Ніхто й не возьме за своє,

Не поведе тебе в кайданах.

А в нас!.. На те письменні ми,

Читаєм Божії глаголи!..

І од глибо[ко]ї тюрми

Та до високого престола — /345/

Усі ми в золоті і голі.

До нас в науку! ми навчим,

Почому хліб і сіль почім!

Ми християне; храми, школи,

Усе добро, сам Бог у нас!

Нам тілько сакля очі коле:

Чого вона стоїть у вас,

Не нами дана; чом ми вам

Чурек же ваш та вам не кинем,

Як тій собаці! Чом ви нам

Платить за сонце не повинні!

Та й тілько ж то! Ми не погане,

Ми настоящі християне,

Ми малим ситі!.. А зате!

Якби ви з нами подружили,

Багато б дечому навчились!

У нас же й світа, як на те —

Одна Сибір неісходима,

А тюрм! а люду!.. Що й лічить!

Од молдованина до фіна

На всіх язиках все мовчить,

Бо благоденствує! У нас

Святую Біблію читає

Святий чернець і научає,

Що цар якийсь-то свині пас

Та дружню жінку взяв до себе,

А друга вбив. Тепер на небі.

От бачите, які у нас

Сидять на небі! Ви ще темні,

Святим хрестом не просвіщенні,

У нас навчіться!.. В нас дери,

Дери та дай,

І просто в Рай,

Хоч і рідню всю забери!

У нас! чого то ми не вмієм?

І зорі лічим, гречку сієм,

Французів лаєм. Продаєм

Або у карти програєм

Людей... не негрів... а таких,

Таки хрещених... но простих.

Ми не гішпани; крий нас, Боже,

Щоб крадене перекупать,

Як ті жиди. Ми по закону!.. /346/

По закону апостола

Ви любите брата!

Суєслови, лицеміри,

Господом прокляті.

Ви любите на братові

Шкуру, а не душу!

Та й лупите по закону

Дочці на кожушок,

Байстрюкові на придане,

Жінці на патинки.

Собі ж на те, що не знають

Ні діти, ні жінка!

За кого ж Ти розіп’явся,

Христе, Сине Божий?

За нас, добрих, чи за слово

Істини... чи, може,

Щоб ми з Тебе насміялись?

Воно ж так і сталось.

Храми, каплиці, і ікони,

І ставники, і мирри дим,

І перед обра[зо]м Твоїм

Неутомленниє поклони.

За кражу, за войну, за кров,

Щоб братню кров пролити, просять

І потім в дар Тобі приносять

З пожару вкрадений покров!!

Просвітились! та ще й хочем

Других просвітити,

Сонце правди показати

Сліпим, бачиш, дітям!..

Все покажем! тілько дайте

Себе в руки взяти.

Як і тюрми муровати,

Кайдани кувати,

Як і носить!.. і як плести

Кнути узловаті —

Всьому навчим; тілько дайте

Свої сині гори

Остатнії... бо вже взяли

І поле і море.

І тебе загнали, мій друже єдиний,

Мій Якове добрий! Не за Україну, /347/

А за її ката довелось пролить

Кров добру, не чорну. Довелось запить

З московської чаші московську отруту!

О друже мій добрий! друже незабутий!

Живою душею в Украйні витай,

Літай з козаками понад берегами,

Розкриті могили в степу назирай.

Заплач з козаками дрібними сльозами

І мене з неволі в степу виглядай.

А поки що мої думи,

Моє люте горе

Сіятиму — нехай ростуть

Та з вітром говорять.

Вітер тихий з України

Понесе з росою

Мої думи аж до тебе!..

Братньою сльозою

Ти їх, друже, привітаєш,

Тихо прочитаєш...

І могили, степи, море,

І мене згадаєш.

***********

ПРОЛОГ

У неділю вранці-рано

Поле крилося туманом;

У тумані, на могилі,

Як тополя, похилилась

Молодиця молодая.

Щось до лона пригортає

Та з туманом розмовляє:

«Ой тумане, тумане —

Мій латаний талане!

Чому мене не сховаєш

Отут серед лану?

Чому мене не задавиш,

У землю не вдавиш?

Чому мені злої долі,

Чом віку не збавиш?

Ні, не дави, туманочку!

Сховай тілько в полі,

Щоб ніхто не знав, не бачив

Моєї недолі!..

Я не одна, єсть у мене

І батько, і мати...

Єсть у мене... туманочку,

Туманочку, брате!..

Дитя моє! мій синочку,

Нехрещений сину!

Не я тебе хреститиму

На лиху годину.

Чужі люде хреститимуть,

Я не буду знати,

Як і зовуть... Дитя моє!

Я була багата... /330/

Не лай мене; молитимусь,

Із самого неба

Долю виплачу сльозами

І пошлю до тебе».

Пішла полем, ридаючи,

В тумані ховалась

Та крізь сльози тихесенько

Про вдову співала,

Як удова в Дунаєві

Синів поховала:

«Ой у полі могила;

Там удова ходила,

Там ходила-гуляла,

Трути-зілля шукала.

Трути-зілля не найшла,

Та синів двох привела,

В китаєчку повила

І на Дунай однесла:

«Тихий, тихий Дунай!

Моїх діток забавляй.

Ти, жовтенький пісок,

Нагодуй моїх діток;

І скупай, і сповий,

І собою укрий!»

І

Був собі дід та баба.

З давнього-давна, у гаї над ставом,

Удвох собі на хуторі жили.

Як діточок двоє,

Усюди обоє.

Ще змалечку удвох ягнята пасли.

А потім побралися,

Худоби діждалися,

Придбали хутір, став і млин,

Садок у гаї розвели

І пасіку чималу —

Всього надбали.

Та діточок у їх бігма,

А смерть з косою за плечима.

Хто ж їх старість привітає,

За дитину стане? /331/

Хто заплаче, поховає?

Хто душу спом’яне?

Хто поживе добро чесно

В добрую годину

І згадає, дякуючи,

Як своя дитина?..

Тяжко дітей годувати

У безверхій хаті,

А ще гірше старітися

У білих палатах,

Старітися, умирати,

Добро покидати

Чужим людям, чужим дітям

На сміх, на розтрату!

II

І дід, і баба у неділю

На призьбі вдвох собі сиділи

Гарненько, в білих сорочках.

Сіяло сонце, в небесах

Ані хмариночки, та тихо,

Та любо, як у раї.

Сховалося у серці лихо,

Як звір у темнім гаї.

В такім раї, чого б, бачся,

Старим сумувати?

Чи то давнє яке лихо

Прокинулось в хаті?

Чи вчорашнє, задавлене Знов поворушилось,

Чи ще тілько заклюнулось —

І рай запалило?

Не знаю, що і після чого

Старі сумують. Може, вже

Оце збираються до Бога,

Та хто в далекую дорогу

Їм добре коней запряже?

«А хто нас, Насте, поховає,

Як помремо?»

«Сама не знаю! /332/

Я все оце міркувала,

Та аж сумно стало:

Одинокі зостарілись...

Кому понадбали

Добра цього?..»

«Стривай лишень!

Чи чуєш? щось плаче

За ворітьми... мов дитина!

Побіжім лиш!.. Бачиш?

Я вгадував, що щось буде!»

І разом схопились

Та до воріт... Прибігають —

Мовчки зупинились.

Перед самим перелазом

Дитина сповита —

Та й не туго, й новенькою

Свитиною вкрита;

Бо то мати сповивала —

І літом укрила

Останньою свитиною!..

Дивились, молились

Старі мої. А сердешне

Неначе благає:

Випручало рученята

Й до їх простягає

Манюсінькі... і замовкло,

Неначе не плаче,

Тілько пхика.

«А що, Насте?

Я й казав! От бачиш?

От і талан, от і доля,

І не одинокі!

Бери ж лишень та сповивай...

Ач яке, нівроку!

Неси ж в хату, а я верхи

Кинусь за кумами

В Городище...»

Чудно якось

Діється між нами!

Один сина проклинає,

З хати виганяє,

Другий свічечку, сердешний, /333/

Потом заробляє

Та, ридаючи, становить

Перед образами —

Нема дітей!.. Чудно якось

Діється між нами!

III

Аж три пари на радощах

Кумів назбирали

Та ввечері й охрестили

І Марком назвали.

Росте Марко. Старі мої

Не знають, де діти,

Де посадить, де положить

І що з ним робити.

Минає рік. Росте Марко —

І дійна корова

У розкоші купається.

Аж ось чорноброва

Та молода, білолиця

Прийшла молодиця

На той хутір благодатний

У найми проситься.

«А що ж, — каже, — возьмім, Насте».

«Возьмімо, Трохиме,

Бо ми старі, нездужаєм,

Та таки й дитина,

Хоча воно вже й підросло,

Та все ж таки треба

Коло його піклуватись».

«Та воно-то треба.

Бо й я свою вже часточку

Прожив, слава Богу, —

Підтоптався. Так що ж тепер,

Що візьмеш, небого?

За рік, чи як?»

«А що дасте».

«Е, ні! треба знати,

Треба, дочко, лічить плату,

Зароблену плату,

Бо сказано: хто не лічить,

То той і не має.

Так отак хіба, небого? /334/

Ні ти нас не знаєш,

Ні ми тебе. А поживеш,

Роздивишся в хаті,

Та й ми тебе побачимо —

Отоді й за плату,

Чи так, дочко?»

«Добре, дядьку». «Просимо ж у хату».

Поєднались. Молодиця

Рада та весела,

Ніби з паном повінчалась,

Закупила села.

І у хаті, і надворі,

І коло скотини,

Увечері і вдосвіта;

А коло дитини

Так і пада, ніби мати;

В будень і в неділю

Головоньку йому змиє

Й сорочечку білу

Що день божий надіває.

Грається, співає,

Робить возики, а в свято —

То й з рук не спускає.

Дивуються старі мої

Та моляться Богу.

А наймичка невсипуща

Щовечір, небога,

Свою долю проклинає,

Тяжко-важко плаче;

І ніхто того не чує,

Не знає й не бачить,

Опріч Марка маленького.

Так воно не знає,

Чого наймичка сльозами

Його умиває.

Не зна Марко, чого вона

Так його цілує —

Сама не з’їсть і не доп’є,

Його нагодує.

Не зна Марко, як в колисці

Часом серед ночі

Прокинеться, ворухнеться — /335/

То вона вже скочить,

І укриє, й перехрестить,

Тихо заколише;

Вона чує з тії хати,

Як дитина дише.

Вранці Марко до наймички

Ручки простягає

І мамою невсипущу

Ганну величає...

Не зна Марко, росте собі,

Росте, виростає.

IV

Чимало літ перевернулось,

Води чимало утекло;

І в хутір лихо завернуло,

І сліз чимало принесло.

Бабусю Настю поховали

І ледве-ледве одволали

Трохима-діда. Прогуло

Прокляте лихо та й заснуло.

На хутір знову благодать

З-за гаю темного вернулась

До діда в хату спочивать.

Уже Марко чумакує

І восени не ночує

Ні під хатою, ні в хаті...

Кого-небудь треба сватать!

«Кого ж би тут?» — старий дума

І просить поради

У наймички. А наймичка

До царівни б рада

Слать старости: «Треба Марка

Самого спитати».

«Добре, дочко, спитаємо,

Та й будемо сватать».

Розпитали, порадились,

Та й за старостами

Пішов Марко. Вернулися

Люде з рушниками,

З святим хлібом обміненим. /336/

Панну у жупані,

Таку кралю висватали,

Що хоч за гетьмана,

То не сором. Отаке-то

Диво запопали!

«Спасибі вам! — старий каже.

Тепер, щоб ви знали,

Треба краю доводити,

Коли й де вінчати,

Та й весілля. Та ще ось що:

Хто в нас буде мати?

Не дожила моя Настя!..»

Та й заливсь сльозами.

А наймичка у порогу

Вхопилась руками

За одвірок та й зомліла.

Тихо стало в хаті;

Тілько наймичка шептала:

«Мати... мати... мати!»

V

Через тиждень молодиці

Коровай місили

На хуторі. Старий батько

З усієї сили

З молодицями танцює

Та двір вимітає;

Та прохожих, проїжжачих

У двір закликає,

Та вареною частує,

На весілля просить.

Знай, бігає, а самого

Ледве ноги носять.

Скрізь гармидер та реготня,

В хаті і надворі.

І жолоби викотили

З нової комори.

Скрізь порання: печуть, варять,

Вимітають, миють...

Та все чужі. Де ж наймичка

На прощу у Київ

Пішла Ганна. Благав старий, /337/

А Марко аж плакав,

Щоб була вона за матір.

«Ні, Марку, ніяко

Мені матір’ю сидіти:

То багаті люде,

А я наймичка... ще й з тебе

Сміятися будуть.

Нехай Бог вам помагає!

Піду помолюся

Усім святим у Києві,

Та й знову вернуся

В вашу хату, як приймете.

Поки маю сили,

Трудитимусь...»

Чистим серцем

Поблагословила

Свого Марка... заплакала

Й пішла за ворота.

Розвернулося весілля.

Музикам робота

І підковам. Вареною

Столи й лави миють.

А наймичка шкандибає,

Поспішає в Київ.

Прийшла в Київ — не спочила,

У міщанки стала,

Найнялася носить воду,

Бо грошей не стало

На молебствіє Варварі.

Носила- носила,

Кіп із вісім заробила

Й Маркові купила

Святу шапочку в пещерах

У Йвана святого,

Щоб голова не боліла

В Марка молодого;

І перстеник у Варвари

Невістці достала,

І, всім святим поклонившись,

Додому верталась.

Вернулася. Катерина

І Марко зостріли /338/

За ворітьми, ввели в хату

Й за стіл посадили;

Наповали й годували,

Про Київ питали,

І в кімнаті Катерина

Одпочить послала.

«За що вони мене люблять?

За що поважають?

О Боже мій милосердний!

Може, вони знають...

Може, вони догадались...

Ні, не догадались;

Вони добрі...»

І наймичка

Тяжко заридала.

VI

Тричі крига замерзала,

Тричі розтавала,

Тричі наймичку у Київ

Катря провожала,

Так, як матір; і в четвертий

Провела небогу

Аж у поле, до могили,

І молила Бога,

Щоб швиденько верталася,

Бо без неї в хаті

Якось сумно, ніби мати

Покинула хату.

Після Пречистої в неділю,

Та після Першої Трохим

Старий сидів в сорочці білій,

В брилі, на призьбі. Перед ним

З собакою унучок грався,

А внучка в юпку одяглась

У Катрину і ніби йшла

До діда в гості. Засміявсь

Старий і внучку привітав,

Неначе справді молодицю:

«А де ж ти діла паляницю?

Чи, може, в лісі хто одняв? /339/

Чи попросту забула взяти?..

Чи, може, ще й не напекла?

Е, сором, сором, лепська мати!»

Аж зирк — і наймичка ввійшла

На двір. Побіг стрічати

З онуками свою Ганну.

«А Марко в дорозі?» —

Ганна діда питалася.

«В дорозі ще й досі».

«А я ледве додибала

До вашої хати,

Не хотілось на чужині

Одній умирати!

Коли б Марка діждатися...

Так щось тяжко стало!»

І внучатам із клуночка

Гостинці виймала:

І хрестики, й дукачики,

Й намиста разочок

Яриночці, і червоний

З фольги образочок,

А Карпові соловейка

Та коників пару,

І четвертий уже перстень

Святої Варвари

Катерині, а дідові

Із воску святого

Три свічечки; а Маркові

І собі нічого

Не принесла: не купила,

Бо грошей не стало,

А заробить нездужала.

«А ось ще осталось

Півбубличка!»

Й по шматочку

Дітям розділила.

VII

Ввійшла в хату. Катерина

Їй ноги умила

Й полудновать посадила.

Не пила й не їла

Стара Ганна. /340/

«Катерино!

Коли в нас неділя?»

«Післязавтра».

«Треба буде

Акафіст наняти

Миколаєві святому

Й на часточку дати;

Бо щось Марко забарився...

Може, де в дорозі

Занедужав, сохрань Боже!»

Й покапали сльози

З старих очей замучених.

Ледве-ледве встала

Із-за стола.

«Катерино!

Не та вже я стала:

Зледащіла, нездужаю

І на ноги встати.

Тяжко, Катре, умирати

В чужій теплій хаті!»

Занедужала небога.

Уже й причащали,

Й маслосвятіє служили —

Ні, не помагало.

Старий Трохим по надвір’ю,

Мов убитий, ходить.

Катерина ж з болящої

І очей не зводить;

Катерина коло неї

І днює й ночує.

А тим часом сичі вночі

Недобре віщують

На коморі. Болящая

Що день, що година,

Ледве чути, питається:

«Доню Катерино!

Чи ще Марко не приїхав?

Ох, якби я знала,

Що діждуся, що побачу,

То ще б підождала!» /341/

VIII

Іде Марко з чумаками.

Ідучи, співає,

Не поспіша до господи —

Воли попасає.

Везе Марко Катерині

Сукна дорогого,

А батькові шитий пояс

Шовку червоного,

А наймичці на очіпок

Парчі золотої

І червону добру хустку

З білою габою.

А діточкам черевички,

Фіг та винограду,

А всім вкупі — червоного

Вина з Цареграду

Відер з троє у барилі,

І кав’яру з Дону —

Всього везе, та не знає,

Що діється дома!

Іде Марко, не журиться.

Прийшов — слава Богу!

І ворота одчиняє,

І молиться Богу.

«Чи чуєш ти, Катерино?

Біжи зустрічати!

Уже прийшов! Біжи швидче!

Швидче веди в хату!..

Слава тобі Христе-Боже!

Насилу діждала!»

І Отче наш тихо-тихо,

Мов крізь сон, читала.

Старий воли випрягає,

Занози ховає

Мережані, а Катруся

Марка оглядає.

«А де ж Ганна, Катерино?

Я пак і байдуже!

Чи не вмерла?»

«Ні, не вмерла, /342/

А дуже нездужа.

Ходім лишень в малу хату,

Поки випрягає

Воли батько: вона тебе,

Марку, дожидає».

Ввійшов Марко в малу хату

І став у порогу...

Аж злякався. Ганна шепче:

«Слава... слава Богу!

Ходи сюди, не лякайся...

Вийди, Катре, з хати:

Я щось маю розпитати,

Дещо розказати».

Вийшла з хати Катерина,

А Марко схилився

До наймички у голови.

«Марку! подивися,

Подивися ти на мене:

Бач, як я змарніла?

Я не Ганна, не наймичка,

Я...»

Та й оніміла.

Марко плакав, дивувався.

Знов очі одкрила,

Пильно, пильно подивилась —

Сльози покотились.

«Прости мене! Я каралась

Весь вік в чужій хаті...

Прости мене, мій синочку!

Я... я твоя мати».

Та й замовкла...

Зомлів Марко,

Й земля задрижала.

Прокинувся... до матері —

А мати вже спала!

***********

(Поема)

Думи мої молодії,

Поховані діти,

Не літають з того світа

Пустку натопити.

Покинули сиротою

З тобою одною,

Моє серце, моя зоре,

Раю мій, покою!

Ніхто не зна мого раю,

І сама не знаєш,

Що витаєш надо мною,

Як зоря над гаєм.

І дивлюся я, дивлюся,

А ти, моя зоре,

Спускаєшся низесенько,

Тихо заговориш,

Усміхнешся, подивишся —

Дивлюсь і не бачу...

Прокинуся — плаче серце,

І очі заплачуть.

Спасибі, зіронько! минає

Неясний день мій, вже смеркає,

Над головою вже трясе

Косою смерть. І поховають,

А там і слід мій занесе

Холодний вітер. Все минає.

І ти случаєм прочитаєш

Вилиту сльозами

Мою думу і тихими,

Тихими речами

Проговориш: «Я любила,

Я його любила, /298/

І він не знав...» Зоре моя,

На мою могилу

Світи, зоре. А я буду

З-за світа літати

І про тебе, моє серце,

На небі співати.

Той блукає за морями,

Світ перепливає,

Шука долі, не находить —

Немає, немає!

Мов умерла. Інший рветься

З усієї сили

За долею, от-от догнав

І бебех в могилу!

А в третього, як у старця,

Ні хати, ні поля,

Тілько торба, а з торбини

Виглядає доля —

Як дитинка; а він її

Лає, проклинає

І жидові заставляє —

Ні, не покидає.

Як реп’ях той, учепиться

За латані поли

Та й збирає колосочки

На чужому полі,

А там — снопи... а там — скирти,

А там... у палатах

Сидить собі наш сирота,

Мов у своїй хаті.

Отака-то тая доля,

Хоч і не шукайте.

Кого любить, сама найде,

У колисці найде.

Так коло полудня в неділю,

Та на Зелених ще й святках,

Під хатою в сорочці білій

Сидів з бандурою в руках

Старий козак.

«І так, і сяк,

І треба б то, і шкода.

Ні, буде треба, хоч два года

Нехай по світу поблукає /299/

Та сам своєї пошукає,

Як я шукав колись. Ярино!

А де Степан?» — «А он під тином,

Неначе вкопаний, стоїть».

«А я й не бачу! А ідіть

Лишень сюди; та йдіть обоє!..

Ануте, діти, отакої!» —

І вдарив по струнах.

Старий грає, а Ярина

З Степаном танцює!

Старий грає, примовляє,

Ногами тупцює:

«Якби мені лиха та лиха,

Якби мені свекрівонька тиха,

Якби мені чоловік молодий,

Та другої не любив, не любив.

Ой гоп, чики-чики!

Та червоні черевики,

Та троїсті музики, —

Одвіку довіку

Я любила б чоловіка».

«Ой гоп, заходивсь

Зробив хату, оженивсь,

І піч затопив,

І вечерять наварив».

«Ану, діти, отак, діти!»

І старий піднявся.

Як ударить, як ушкварить —

Аж у боки взявся.

«Чи так, чи не так,

Уродив пастернак.

А петрушку

Криши в юшку —

Буде смак, буде смак,

Ой так, таки так,

Оженився козак,

Кинув хату

І кімнату

Та й потяг у байрак».

«Ні, вже не те, підтопталась

Моя стара сила,

Утомився; а все це ви /300/

Так розворушили,

О бодай вас! Що то літа!

Ні, вже не до ладу,

Минулося. Іди лишень

Полудновать лагодь,

Гуляючи, як той казав,

Шматок хліба з’їсти.

Іди ж, доню, а ти, сину,

Послухаєш вісти.

Сідай лишень. Як убили

Твого батька Йвана

В Шляхетчині, то ти ще був

Маленьким, Степане;

Ще й не лазив...» — «То я не син,

Я не син ваш, тату?..»

«Та ні, не син; стривай лишень.

От умерла й мати,

Ти й зостався; а я й кажу

Покойній Марині,

Таки жінці: «А знаєш що!

Возьмім за дитину», —

Тебе б то це. «Добре», — каже.

От ми й спарували

Вас з Яриною докупи...

А тепер осталось —

Ось бачиш що? ти на порі,

І Ярина спіє...

Треба буде людей питать!

Та що-небудь діять!

Як ти скажеш?» — «Я не знаю,

Бо я думав теє...»

«Що Ярина сестра твоя?

А воно не теє...

Вона просто, як любитесь,

То й жінкою буде.

Та перш ось що! треба буде

І на чужі люди

Подивитись, як живуть.

Чи орють,

Чи не на ораному сіють

І просто жнуть,

І немолоченеє віють.

Та як і мелють, і їдять —

Все треба знать. /301/

Так от як, брате: треба в люди

На год, на два піти

У наймити;

Тойді й побачимо, що буде.

Бо хто не вміє заробить,

То той не вмітиме й пожить.

А ти як думаєш, небоже?

А коли хочеш, сину, знать,

Де лучше лихом торговать,

Іди ти в Січ, як Бог поможе,

Там наїсишся всіх хлібів.

А я їх їв.

І досі нудно, як згадаю!..

Коли заробиш, принесеш,

А не заробиш, поживеш

Моє добре; та звичаю

Козацького наберешся,

Та побачиш світа, —

Не такого, як у Братстві,

А живі мисліте

На синьому прочитаєш.

Та по-молодечій

Будеш Богу молитися,

А не по-чернечій

Харамаркать. Отак, сину.

Помолимось Богу

Та сивого осідлаєм —

І гайда в дорогу!

Ходім, лишень, полудновать.

Що ти там, Ярино,

Змайструвала?» — «Уже, тату».

«Отаке-то сину!»

Не їсться, не п’ється, і серце не б’ється,

І очі не бачать, не чуть голови,

Неначе немає, ніби неживий,

Замість шматка хліба за кухоль береться;

Дивиться Ярина та нишком сміється:

«Що це йому стало? ні їсти, ні пить

Нічого не хоче! чи не занедужав?

Братіку Степане! що в тебе болить?» —

Очима спитала. Старому байдуже,

Нібито й не бачить. «Чи жать, чи не жать,

А сіяти треба, — старий розмовляє, /302/Нібито до себе. — Анумо вставать.

Може, до вечерні ще пошкандибаю.

А ти, Степане, ляжеш спать,

Бо завтра рано треба встать

Та коня сідлать».

«Степаночку, голубчику!

Чого-бо ти плачеш?

Усміхнися-бо до мене.

Хіба ти не бачиш,

Що й я плачу!.. Розсердився

Бог знає на кого

Та й зо мною не говорить.

Заплачу, єй-богу,

Та й утечу... ось побачиш.

Скажи-бо, Степане!

Може, справді, нездужаєш?

Я зілля достану,

Я побіжу за бабою,

Може, це з пристріту?»

«Ні, Ярино, моє серце,

Рожевий мій квіте!

Я не брат тобі, Ярино!

Я завтра покину...

Тебе й батька сиротами...

Де-небудь загину,

І ти мене не згадаєш,

Забудеш, Ярино,

Свого брата...» — «Перехрестись!

Єй-богу, з пристріту.

Я не сестра! Хто ж я така?

О Боже мій, світе,

Що тут робить?.. Батька нема,

А він занедужав,

Та ще й умре!.. О Боже мій!

А йому байдуже,

Мов сміється надо мною.

Хіба ти не знаєш,

Що з тобою і татуся

Й мене поховають!..»

«Ні, Ярино, я не умру,

А тілько поїду

Од вас завтра... а приїду...

На той рік приїду,

Вже не братом, з Запорожжя, /303/

А за рушниками...

Чи подаєш?..» — «Та цур тобі

З тими старостами!

Ще й жартує!..» — «Не жартую,

Єй-богу, Ярино!

Не жартую...» — «То це й справді

Ти завтра покинеш

Мене й батька?.. Ні, жартуєш.

Скажи-бо, Степане!

Хіба й справді я не сестра?..»

«Ні, моє кохане!

Моє серце!» — «Боже ти мій,

Чом же я не знала?

Була б тебе не любила

І не ціловала.

Ой, ой, сором! Геть од мене.

Пусти мої руки!

Ти не брат мій! ти не брат мій!

Муко моя! муко!»

І заплакала Ярина,

Як мала дитина,

І крізь сльози промовляє:

«Покине!.. покине!..»

Як той явор над водою,

Степан похилився.

Щирі сльози козацькії

В серці запеклися!

Мов у пеклі... А Ярина

То клене, то просить,

То замовкне... поцілує,

То знов заголосить!

Незчулися, як і смеркло.

І сестру і брата,

Мов скованих, обнявшися,

Застав батько в хаті!

І світ настав, а Ярина

Ридає... ридає...

Уже Степан із криниці

Коня напуває.

Взяла відра та й побігла

Ніби за водою

До криниці... А тим часом /304/

Запорозьку зброю

Виніс батько із комори,

Розгляда, радіє,

Приміряє... ніби знову

Старий молодіє!

Та й заплакав... «Зброє моя!

Зброє золотая!

Літа мої молодії,

Сило молодая!

Послужи ж, моя ти зброє,

Молодій ще силі!

Послужи йому так щиро,

Як мені служила!..»

І Ярина дає зброю,

А Степан сідлає

Коня, свого товариша,

Й жупан одягає.

І шаблюка, мов гадюка,

Й ратище-дрючина,

І самопал семип’ядний

Повис за плечима.

Аж зомліла, як узріла,

І старий заплакав,

Як побачив на коневі

Такого юнака.

Веде коня за поводи

Та плаче Ярина.

Старий батько іде рядом,

Наставляє сина.

Як у ві[й]ську пробувати,

Старших шанувати,

Товариство поважати,

В табор не ховатись.

«Нехай тебе Бог заступить!» —

Як за селом стали,

Сказав старий, та всі тро[є]

Разом заридали.

Степан свиснув, і курява

Шляхом піднялася.

«Не барися, мій синочку,

Швидче повертайся!..» —

Старий сказав та й заплакав. /305/

Мов тая ялина

При долині, похилилась,

Замовкла Ярина;

Тілько сльози утирає,

На шлях поглядає.

Із куряви щось вигляне

І знов пропадає.

Ніби шапка через поле

Котиться, чорніє...

Ховається... мошечкою

Тілько... тілько... мріє,

Та й пропало... Довго, довго

Стояла Ярина

Та дивилась, чи не вирне

Знову комашина.

Не вйрнула; похилилась,

Заплакала знову...

А за нею й старий батько,

Та й пішли додому.

Минають дні, минає літо,

Наста[ла] осінь, шелестить

Пожовкле листя; мов убитий,

Старий під хатою сидить;

Дочка нездужає Ярина,

Його єдиная дитина

Покинуть хоче; з ким дожить?

Добити віку вікового?

Згадав Степана молодого,

Згадав свої благі літа,

Згадав та й заплакав

Багатий сивий сирота.

Мов лату на латі,

На серце печалі нашили літа.

«В Твоїх руках все на світі.

Твоя свята воля!

Нехай буде так, як буде —

Така моя доля!»

І барвінком, і рутою,

І рястом квітчає

Весна землю; мов дівчину

В зеленому гаї.

І сонечко серед неба /306/

Опинилось, стало,

Мов жених той молодую,

Землю оглядало.

І Ярина вийшла з хати

На світ Божий глянуть,

Ледве вийшла... Усміхнеться,

То піде, то стане,

Розглядає, дивується,

Та любо та тихо,

Ніби вчора народилась...

А лютеє лихо...

Б самім серці повернулось

І світ заступило.

Як билина підкошена,

Ярина схилилась;

Як з квіточки роса вранці,

Сльози полилися.

Старий батько коло неї,

Як дуб, похилився.

У Києві великому

Всіх святих благала;

У Межигорського Спаса

Тричі причащалась.

У Почаєві святому

Ридала, молилась,

Щоб Степан той, тая доля,

Їй хоча приснилась!..

Не снилося. Вернулася.

Знову забіліла

Зима біла. Знову весна

Рястом червоніла;

Знов Ярина вийшла з хати

На світ дивуватись.

Та не святих вже благати —

Ворожки питати.

І ворожка ворожила,

Пристріт замовляла,

Талан-долю за три шаги

З воску виливала.

«Он, бачиш, кінь осідланий

Маха головою.

А он їде, а онде йде

Дідусь з бородою. /307/

Ото гроші. Бач, віскривий,

Якби догадався

Та втер йому; отже й утер.

Дивися — сховався

За могилу, лічить гроші.

Знову іде шляхом,

Заплющившись, з торбинками.

То, бач, ради страху,

Щоб татаре або ляхи

Часом не спіткали...»

І радісінька додому

Ярина верталась.

Уже третій, і четвертий,

І п’ятий минає —

Не малий рік. А Степана

Немає, немає.

І стежечки, доріженьки

Яром та горою,

Що топтані до ворожки,

Поросли травою.

А Ярина у черниці

Косу розплітає;

Старий батько коло неї

Падає, благає,

Хоч годочок, хоч літечко,

Хоч Петра діждати,

Хоч Зелених. Діждалися,

Уквітчали хату

І любистком, і клечанням,

У сорочках білих,

У неділю, мов сироти,

Під хатою сіли.

Сидять собі та сумують,

Слухають — щось грає

За ворітьми, мов на кобзі,

І тихо співає.

«У неділю вранці-рано

Синє море грало,

Товариство кошового

На раді прохало:

«Благослови, отамане,

Чайки поспускати

Та за Тендер погуляти, /308/

Турка пошукати».

Чайки і байдаки спускали,

Гарматами риштовали,

З широкого гирла Дніпрового випливали.

Серед ночі темної

На морі синьому,

За островом Тендром потопали,

Пропадали.

Один потопає,

Другий виринає,

Козацтву-товариству із синьої хвилі

Рукою махає, гукає:

«Нехай вам, товариство, Бог допомагає!»

І в синій хвилі потопає,

Пропадає.

Тілько три чайки, слава Богу,

Отамана курінного,

Сироти Степана молодого,

Синє море не втопило,

А в турецьку землю, агарянську,

Без вес[е]л і кормиг прибило.

Тойді сироту Степана,

Козака лейстрового,

Отамана молодого,

Турки-яничари ловили,

З гармати гримали,

В кайдани кували,

В Цареградськую башту сажали,

В тяжкую роботу завдавали.

Ой Спасе наш чудотворний,

Межигорський Спасе!

І лютому ворогові

Не допусти впасти

В турецькую землю, в тяжкую неволю.

Там кайдани по три пуда,

Отаманам по чотири.

І світа Божого не бачать, не знають,

Під землею камень ламають,

Без сповіді святої умирають,

Пропадають.

І згадав сирота Степан в неволі

Свою матір Україну,

Нерідного батька старого,

І коника вороного, /309/

І сестру Ярину.

Плаче, ридає,

До Бога руки здіймає,

Кайдани ламає,

Утікає на вольную волю...

Уже на третьому полі

Турки-яничари ловили,

До стовпа в’язали,

Очі виймали,

Гарячим залізом випікали,

В кайдани забили,

В тюрму посадили

І замуровали».

Отак на улиці під тином

Ще молодий кобзар стояв

І про невольника співав.

За тином слухала Ярина

І не дослухала, упала.

«Степаночку! Степаночку! —

Ридала, кричала. —

Степаночку, моє серце,

Де ти забарився?

Тату! тату! Це Степан наш!

Ідіть подивіться».

Прийшов батько, розглядає,

Насилу Степана

Розпізнає; отак його

Зробили кайдани.

«Сину ти мій безталанний,

Добрая дитино!

Де ти в світі пробувався,

Сину мій єдиний?»

Плаче старий, обнімає,

І сліпий мій плаче

Невидющими очима,

Мов сонце побачив.

І беруть його під руки,

І ведуть у хату,

І вітає Яриночка,

Мов рідного брата.

І голову йому змила,

І ноги умила.

І в соро[ч]ці тонкій, білій /310/

За стіл посадила.

Годувала, напувала,

Положила спати

На перині... і тихенько

Вийшла з батьком з хати.

«Ні, не тр[е]ба, мій таточку,

Не треба, Ярино!

Подивіться: я загинув,

Навіки загинув.

За що ж свої молодії

Ти літа погубиш

З калікою... Ні, Ярино,

Насміються люди,

І Бог святий покарає

І прожене долі

З ції хати веселої

На чужеє поле.

Ні, Ярино, Бог не кине,

Ти найдеш дружину,

А я піду в Запорожжя.

Я там не загину,

Мене люблять...» — «Ні, Степане,

Ти моя дитина,

І Бог тебе покарає,

Як мене покинеш».

«Оставайся, Степаночку!

Коли не хоч братись,

То так будем. Я сестрою,

А ти мені братом,

А дітьми йому обоє,

Батькові старому.

Не йди, серце, Степаночку,

Не кидай нас знову.

Не покинеш?..» — «Ні, Ярино...»

І Степан остався;

Зрадів старий, мов дитина,

Аж за кобзу взявся;

Хотів вшкварить навприсідки

З усієї сили...

І на призьбі під хатою

Усі троє сіли.

«Розкажи ж тепер, Степане,

Про свою недолю. /311/

Бо й я таки гуляв колись

В турецькій неволі».

«Отож мене, вже сліпого,

На світ випускали

З козаками... Товариство

На Січ прямувало,

І мене взяли з собою,

І через Балкани

Поспішали в Україну

Вольними ногами.

І на тихому Дунаю

Нас перебігають

Товариші-запорожці

І в Січ завертають.

І розказують, і плачуть,

Як Січ руйнували,

Як москалі сребро, злато

І свічі забрали

У Покрови. Як козаки

Вночі утікали

І на тихому Дунаї

Новим кошем стали.

Як цариця по Києву

З Нечосом ходила

І Межигорського Спаса

Вночі запалила.

І по Дніпру у золотій

Галері гуляла,

На пожар той поглядала,

Нишком усміхалась.

І як степи запорозькі

Німоті ділила.

Та бахурям і байстрюкам

Люд закрепостила.

Як Кирило з старшинами

Пудром осипались

І в цариці, мов собаки,

Патинки лизали.

Отак, тату! Я щасливий,

Що очей не маю,

Що нічого того в світі

Не бачу й не знаю.

Ляхи були — усе взяли, /312/

Кров повипивали!..

А москалі і світ Божий

В путо закували!

Отаке-то! тяжко, тату,

Із своєї хати

До нехриста поганого

В сусіди прохатись.

Тепер, кажуть, Головатий

Останки збирає

Та на Кубань підмовляє,

Черкеса лякає.

Нехай йому Бог поможе,

А що з того буде —

Святий знає. Почуємо,

Що розкажуть люди!..»

Отак вони що день божий

Удвох розмовляли

До півночі, а Ярина

Господарювала.

Згадували Запорожжя,

Козацькую славу

І співали удвох собі

Про Чалого Саву,

Про Богдана недомудра,

Ледачого сина,

І про Гонту-мученика,

Й славного Максима.

А Ярина їх слухала...

Та святих благала.

Ублагала... на всеїдній

З Степаном побрались.

Оце і вся моя дума.

Не здивуйте, люди.

Те, що було, минулося

І знову не буде.

Минулися мої сльози,

Не рветься, не плаче

Поточене старе серце,

І очі не бачать

Ні тихої хатиночки

В забутому краю,

Ні тихої долиночки,

Ні темного гаю, /313/

Ні дівчини молодої

Й малої дитини

Я не бачу щасливої:

Все плаче, все гине.

І рад би я сховатися,

Але де, не знаю.

Скрізь неправда, де не гляну,

Скрізь Господа лають.

Серце в’яне, засихає,

Замерзають сльози...

І втомивсь я, одинокий,

На самій дорозі.

Отаке-то! не здивуйте,

Що вороном крячу:

Хмара сонце заступила,

Я світа не бачу.

Ледви, ледви опівночі

Серцем прозираю

І немощну мою думу

За світ посилаю

Зцілющої й живущої

Води пошукати.

Як інколи, то й принесе,

І покропить в хаті,

І засвітить огонь чистий,

І сумно і тихо

Розказує про весілля —

Звертає на лихо.

Тепер мені про сліпого

Сироту кончає,

Але як довести краю,

І сама не знає.

Бо не було того дива,

Може, споконвіку,

Щоб щаслива була жінка

З сліпим чоловіком!

Отже сталось таке диво!

Год, другий минає,

Як побрались, а дивіться —

Вкупочці гуляють

По садочку. Старий батько

Сидить коло хати,

Та вчить внука маленького

Чолом оддавати.

***********

Не женися на багатій,

Бо вижене з хати,

Не женися на убогій,

Бо не будеш спати.

Оженись на вольній волі,

На козацькій долі,

Яка буде, така й буде,

Чи гола, то й гола.

Та ніхто не докучає

І не розважає —

Чого болить і де болить,

Ніхто не питає.

Удвох, кажуть, і плакати

Мов легше неначе;

Не потурай: легше плакать,

Як ніхто не бачить.
***********